Я сиджу в кімнаті, дивлюсь у вікно на осінні дерева й ні про що не думаю. Біля мене рюмсає мій маленький син.
«Осінь настає, – думаю я. – Осінь» . Мій син плаче. Надворі в тихому повітрі непорушно стоять пожовтілі тополі. Проход ить родина, що живе неподалік. Несуть великі шкіряні чемодани, кладуть їх у машину і повертаються за сумками. Від’їжджають за кордон. Вони щоосені їздять туди, замикають квартиру, спаковують чемодан і зникають. На два-три місяці.
Зовсім низько над дахами проноситься літак і махає крилами.
– Послухай, – озиваюсь я. – Чому ти не чіпляєшся до мами? – Мати його була на роботі.
– Коли прийде, попроси її, – повчаю я. – Вона повернеться. За дві години.
Але це ще не скоро. А синові хочеться зараз почути казку.
– Вже й розпхикався, – кажу. – Конче тобі зараз треба. Он ми колись…
Монотонний плач сина не вщухає. А я пригадую, що ми колись робили. Крізь відчинене вікно лине ніжний запах листя, тягнеться тоненька цівочка диму, ледве помітна в осінньому повітрі. А син плаче.
– Тобі казку, – мовив я докірливо. – А от мене колись тримали в чемодані.
Він стихає.
– Як у чемодані?
– А ось так, – кажу йому, – в чемодані.
– У великому? – запитує він.
– Середньому, – відповідаю.
Син замислився. Він ще маленький, зовсім крихітка.
– А чемодан був шкіряний? – питає він.
– Картонний. Чемодан був картонний. Шкіряний був лише в одного чоловіка на весь квартал. Він був дуже багатий – хазяїн вапнярки. Однак і про той чемодан казали, що він із штучної шкіри.
– А чому ж тебе тримали в чемодані?
– Не було грошей на колиску, – відповідаю я. – Всі гроші пішли на пару білих коней та на випивку.
– Яких білих коней? – питає син.
– Що ними мене привезли з пологового будинку. Фаетон з двома білими кіньми. Бо я був хлопчик.
– А мене кількома білими кіньми привезли? – питає син.
– Тебе ми привезли в таксі, – відповідаю йому я. – Інші були часи. Тоді після випивки на мою честь батьки взяли картонний чемодан, постелили всередині дві пелюшки і поклали мене туди.
Син примружує повіки. Він перейняв це від мене. Його лобик супиться. Міркує.
– А чемодан зачинявся? – за хвильку питає він.
– Зачинявся, – кажу. – Один замок був справний.
– А другий? – знову питає син.
– А другий, що ж було з другим замком?
Осінь за вікном, жовте листя, сонце ледь пригріває, і дві жовті груші, які ще висять на дереві, виблискують.
– А другий заїдало, – пригадав я. – Заїдало, коли відчиняли.
Справді, заїдало. Я пригадав, чемодан стояв у саду під вишнею, з якої вже давно опало листя, і лише на верхівці стрибав горобець. Йому було нічого робити, і він спересердя дзьобав віти.
Біля мене метушилася сестра, прив’язана довгим ремінцем до вишні. Однак іноді їй вдавалося втекти погратися з іншими дівчатками в «класики». Проміння м’якого осіннього сонця блукало по моєму обличчю, і час од часу змушувало мене мружити очі.
Сестра поруч збирала опале листя і складала його на купки. Потім їй це набридало, вона нагиналася над чемоданом, починала притискати мені носа і підморгувати. Я лежав і лагідно всміхався.
Коли їй і це набридало, сестра казала мені:
– Я зачиню чемодан, га? Хочеш? – І опускала кришку.
Чемодан зачинявся, всередині ставало темно, а зверху сестра замикала його.
– Ти бачиш? – кричала вона. – Я зачинила тебе.
Пограється трохи біля зачиненого чемодана, а потім спробує відчинити і не може. Один замок заїдало. Вона сопіла біля чемодана, гризла замок зубами, стукала по ньому черевиком.
Потім збентежено казала:
– Чуєш, а тобі небо видно?
Я мовчав.
– А груші? Груші бачиш? Он ті, жовті.
Я лежав у чемодані і крізь дірки бачив лише чвертку гороб’ячого хвоста. В чемодані було пробито кілька дірок, щоб я міг дихати.
– А мене? – питала сестра. – І мене не бачиш?
Я не відповідав. Бо ж іще не вмів розмовляти. Сестра сідала біля чемодана і починала схлипувати. Я слухав її зсередини, слухав, у чемодані було темно, і я засинав, думаючи, що вже ніч. Будив мене голос батька, що повертався з роботи. Він відв’язував сестру, лаючи її за те, що зачинила чемодан.
– Підемо в гості, – казав він потім. – До кумів.
Куми жили на другому кінці міста. Ходити до них завжди було цікаво. Починалося ще в трамваї.
– Прошу, платіть за чемодан, – казав кондуктор. І, не чекаючи відповіді, відривав квиток.
– За нього ще рано, – казав батько. – Він маленький.
– Як маленький? – дивувався кондуктор. – Я ж бачу, який він.
– Але ж так хіба видно? – ввічливо відповідав йому батько. – Треба відчинити чемодан.
– Навіщо відчиняти? – дивувався кондуктор. – Я й так бачу, який він. Саме такий, щоб за нього платити.
– Є правило, – казав тоді батько, – маленьких можна провозити без квитка.
– Та ви що? – спалахував кондуктор. – То ви ждете, поки він виросте?
Батько відповідав, що саме цього він і сподівається. Кондуктор ледь замислювався, тоді уважно дивився на батька і, впевнившись, що той при своєму розумі, тицяв йому під ніс квитка за багаж. Бачачи, що той починає по-справжньому сердитися, батько відчиняв чемодан, показував мене й казав:
– От, дивіться, чи ж виглядає він на шестирічного?
Іноді кондуктори так розгублювалися, що впускали щипці на підлогу. А іноді давали мені квитки, які я одразу ж тягнув до рота.
Траплялися і обурені громадяни, що докоряли батькові, як він може тримати дитину в чемодані. Це ж негігієнічно і ще хтозна-як.
– Але ж він так народився, – відповідав батько. – У чемодані. Ви ж знаєте, одні народжуються в сорочці, а от мій народився в чемодані. Просто неможливо його звідти витягти.
На останній зупинці ми виходили з трамвая, батько купував сестрі кукурудзяні пластівці, і ми йшли в парк, де було повно дітей. Вони повзали всюди, як мурашня. Батько відчиняв чемодан, розв’язував ремінці, якими я був стягнутий, і пускав мене гратися. Я одразу ж залізав у жовтий пісок, сідав там і чекав, поки сестра зробить якусь фігуру, щоб її розвалити. Награвшись, ми поверталися до батька, він знову клав мене в чемодан, спускав кришку, зачиняв його, і ми йшли до кумів.
Зсередини на кришці було написано: «Поштиво прошу добродіїв, до котрих випадково потрапить цей чемодан, повернути його разом з його вмістом за адресою…» Далі була наша адреса. Тато зробив цей напис після того, як одного разу чемодан вкрали разом зі мною. Він залишив його біля якоїсь крамнички, повернувся до віконця і попросив цигарок. І, поки він розповідав крамарю, де придбав свою сорочку, чемодан щез.
Зчинилася метушня, батько кинувся мене шукати, бігав вулицями, присягався, що відмовиться від цигарок і більше не візьме в рот жодної. Забігав у крамниці, зазирав під прилавок і був такий несамовитий, що продавці сахалися від нього і чекали, що буде. Добре, що він здогадався повернутися до тієї крамнички, де купував цигарки. Побачивши його, крамар страшенно зрадів і запросив його до крамнички. Чемодан був усередині, а я безтурботно спав.
– Принесли якісь двоє, – пояснив крамар. – Пожартували. То ваші друзі. Ще казали, що ви неодмінно повернетеся і заберете його.
– Так, так, – неуважно промовив батько. – Вітайте їх від мене.
Схопив чемодан і подався додому. Дорогою запалив цигарку.
– Певно, вони скоріше друзі крамаря, аніж мої, – сказав він матері. – А я ще здивувався, чого це він питає про мою сорочку, коли на ньому така ж сама.
Переклала Т. Руда